за мене за-мужъ? Говоривъ.“ Але якось сумно звзучало въ ёго устахъ се слово: „говоривъ“.
„Що жъ?“
„Та що зъ нимъ зробишъ? Прикинувся, старий хрінъ, по свому звичаю, буцімъ глухий: нічого не чує, та ще й лається, що я волочусъ, Богъ-зна де, та збиткую зъ хлопцями по вулицяхъ. Але не тужи, моя Галю! Отъ тобі козацькеє слово, що я вгну ёго.“
„Та тобі, Левку, тільки треба сказати слово — и все буде по твоєму. Я знаю отсе по собі: иноді-бъ не послухала тебе, а скажешъ слово — такъ и по неволі роблю, що тобі хочеться. Подивись, подивись!“ продовжала вона, положивши голову на ёго плече, и піднявши очи въ-гору, де необіймущо синіло тепле украінське небе, завішане зъ-низу кучерявими вітами вишень, що стояли передъ ними. „Подивись: генъ-генъ далеко мелькнули зірочки: одна, друга, третя, четверта, пята… Чи не правда, мабутъ ангели божі поотворяли віконечка своіхъ світлихъ домиківъ на небі и дивляться на настъ? Такъ, Левку? Мабуть се вони дивляться на нашу землю?Що, якби въ людей були крила, якъ у пта-
