явъ ити спати; але теперъ роздумавъ и готовъ, хочъ цілу нічъ, самъ гуляти зъ вами.“
„Отсе то й діло!“ сказавъ плечистий и дородний парубокъ, которого злічали за найпершого гуляку и гульвісу на селі. „Мені все здається моторошно, коли не вдається погуляти до-волі и настроіти штукъ. Все неначе-бъ то нестає чогось. Неначе загубивъ шапку або люльку; словомъ, не козакъ, та й тілько.“
„Чи згоджаєтесь ви голову сёгодня здорово побісити?“
„Голову?“
„Та, голову. Що се вінъ справді думає собі! Вінъ управляється въ насъ, наче гетьманъ який. Мало того, що поштуркує, якъ своіми холопами, та ще й підъізджає до нашихъ дівчатъ. Атже-жъ, я думаю, на всімъ селі нема й одноі гарноі дівки, за которою-бъ не волочивсь голова.“
„Такъ воно, такъ!“ загукали въ одинъ голосъ усі хлопці.
„Що жъ ми, братці, за холопи? Хиба ми не такого роду, якъ и вінъ? Ми, слава Богу, вольниі козаки! Покажімъ ёму, хлопці, що ми вольниі козаки!“
