Ця сторінка вичитана
V.
УТОПЛЕННИЦЯ.
Не журячись нічимъ и не дбаючи о розісланихъ погоняхъ, виновникъ всеі тоі колотнечи пеняво підходивъ икъ старому домові надъ ставомъ. Не треба, думаю, й казати, що се бувъ Левко. Чорний кожухъ ёго бувъ розстяблений, шапку державъ вінъ у руці, пітъ зъ нёго котився градомъ. Величаво и мрачно чорнівъ кленовий лісъ, що стоявъ до місяця. Нерухомий ставъ подувъ свіжостю на змученого пішця и побудивъ ёго спочинути на бе́резі. Все було тихо; въ глибокій гущавині ліса чулись тільки трелі соловія. Неодолимий сонъ ставъ живо змикати ёму зіниці; змучені чолони готові були забутись и оніміти; голова хилилася… „Ні, а то я ще й засну тутъ!“ говоривъ вінъ підіймаючись на ноги и проти-
