раючи очи. Оглянувся: нічъ здавалася передъ нимъ ще блищучійша. Якесь дивне упоюще світляченє примішалося до блеску місяця. Ніколи ще ёму не случалось, щось такого видіти. Срібний туманъ упавъ на околицю. Запахъ відъ цвітучихъ яблунь и нічнихъ квітівъ лився по всій землі. Здивований глядівъ вінъ на нерухомі води ставу: старожитній панський дімъ опрокинувшись у-низъ виднівся въ нёму чистий и въ якімось яснімъ величию. Замість темнихъ віконниць, визирали веселі склянні вікна и двері. Крізь чисті скла блимала позолота. Та отъ привиділось ёму, буцімъ отворилось вікно. Притаівши духъ, не дрігнувши и не сшускаючи очей зо ставу, вінъ, здавалось, переселився въ глибину ёго и бачить: зъ-ра-зу виставився крізь вікно білий локоть, потімъ виглянула привітлива головка, зъ блискучими очима, що тихо ясніли крізь темнорусі филі волося, и сперлася на локоть; и бачить: вона усміхається… Тутъ серце въ ёго забилось… Вода зтрусилась и вікно заперлося знову. Тихо відійшовъ вінъ відъ ставу и поглянувъ на дімъ: темні віконниці були отверті; скла сияли при місяцю. „Отъ якъ мало можна вірити людськимъ поговоркамъ,“ подумавъ вінъ про
