себе. „Дімї новісенький, краски живі, наче сёгодня помалеваний. Тутъ живе хтось“ И мовчки підійшовъ вінъ ближче; але въ домі все було тихо. Сильно и звучно перекликалися славні пісні соловіівї, такъ якъ-що вони, здавалось, завмирали зъ утоми и розкоши, чутись було шелесту и чичиканя свіркунівъ, або гуканя болотяноі птиці, що ховзкимъ носомъ своімъ ударяла по широкому зеркалі води. Якусь солодку тишину и роскішъ почуявъ Левко въ своімъ серці. Настроівши бандуру загравъ вінъ и заспівавъ:
Ой, місяцю, місяченьку!
И ти, зоре ясна!
Ой, світіть тамъ по подвірю,
Де дівчина красна.
Вікно зъ-тиха отворилося, и та сама головка, котороі одразъ бачивъ вінъ у ставі, виглянула, пильно прислухаючись до пісні. Довгі рісниці іі були на-въ-півъ спущені на очи. Вся вона була блідна, якъ полотно, якъ блескъ місяця; але яка чудна, яка прекрасна. Вона засміялася… Левко здрігнувъ.
„Заспівай мені козаче, яку пісню!“ мовила вона зъ-тиха, нахиливши свою голову на-бікъ и спустивши зовсімъ густі рісниці.
