„Яку-жъ тобі пісню заспівати, моя панночко ясна?“
Слёзи тихо покотились по блідному личеньку іі.
„Козаче“, мовила вона, и щось невияснимо взрушаюче почулось въ іі мові, „козаче, найди мені мою мачоху! Я нічого не пожалію для тебе. Я нагороджу тебе. Я тебе багато и роскішно нагороджу! Въ мене є рукави вишивані шовкомъ, коралі, ожереля. Я подарую тобі поясъ мережаний перлами. Въ мене золото є… Козаче, найди мені мою мачоху! Вона страшна відьма: мені не було відъ неі супокою на білому світі. Вона мучила мене: заставляла робити, якъ просту мужичку. Подивись на лице: вона звела румянець своіми нечистими чарами зо щокъ моіхъ. Поглянь на білу шию мою: вони не змиваються! вони не змиваються! вони ніколи не змиються, отсі сині пятна відъ желізнихъ пазорівъ іі! Поглянь на білі ноги моі: вони багато ходили, та не по коврахъ тільки — по піску горячому, по землі сирій, по колючому тернівнику вони ходили! а на очи моі, подивись на очи: вони не бачать відъ слёзъ!… Найди іі, козаче, найди мені мою мачоху!“
