знакомий, якъ притулокъ ліности — благословена пічъ въ ёго хаті, або шинокъ далекоі своячки, що бувъ не дальше десятёхъ кроківъ відъ ёго порога.
„Вставай, вставай!“ таракала ёму до уха ніжна подруга, термосячи зо всеі сили за руку.
Черевикъ, замість одвіта, надувъ щоки и зачавъ талапати руками, подражняючи тарабаненє въ бубенъ.
„Божевільний!“ закричала вона, ухиляючись відъ розмаху руки ёгу, которою вінъ ледве-що не засягнувъ іі по лицю.
Черевикъ піднявся, протеръ трохи очи, и подивився на-около: „Врагъ мене візьми, коли мені, голубко, твоя пика не привиділась тарабаномъ, на которімъ заставили мене вибивати зорю, наче Москаля, ті самі свинські рила, відъ которихъ, якъ каже кумъ…“
„Годі, годі тобі чепуху молоти! Иди, веди швидче кобилу на продажъ. Сміхъ таки людямь: приіхали на ярмарку, и хочъ би горстку колопень продали…“
„Та якъ, жінко!“ підхопивъ Солопій; „атже зъ насъ теперъ сміятимуться.“
