бота! тутъ самого желіза рублівъ зъ на пятьдесять пішло!“
Вже, вийшовши по сходахъ, Запорожці перейшли першу салю. Боязько ишовъ за ними коваль, обавляючись за кождимъ крокомъ поховзнутися на паркеті. Перейшли три салі, коваль все ще не перестававъ дивуватись. Вступив и у четверту, вінъ мимовільно підійшовъ до висячого на стіні образа. Се була Пречиста Діва зъ Младенцемъ на рукахъ.
„Що за образъ! що за чудне малёванє!“ міркувавъ вінъ: „отъ, здається, заговорить! здається, жива! А Дитя Святеє! и ручки притиснуло и усміхається, бідолашне! а краски! Боже ти мій, які краски! тутъ вохри, я думаю, й за копійку не пішло: все ярь та баканъ; а синя такъ и горить! Славна робота! Мабуть, грунтъ наведений бувъ блейвасомъ. Але скільки ні дивовижні отсі малёваня, то отся мусянжова ручка,“ продовжавъ вінъ підходячи до дверей и мацаючи замокъ: „ще гідна більшого диву. Бачъ, яка чиста робота! Отсе все, я думаю, німецькі ковалі за дуже дорогі гроші робили…“
