чиха: „треба бути такою божевільною, якъ ти, щобъ повіситись! Вінъ утопивсь! утопився въ полонці! Се я знаю такъ, якъ те, що ти оттеперісенько була въ шинкарки.“
„Паскуднице! бачъ, чимъ стала дорікати!“ гнівно відрізала баба зъ фіолетовимъ носомъ. „Мовчала-бъ, негіднице! Хиба я не знаю, що до тебе дякъ ходить кождого вечера.“
Ткачиха розлютилась. „Що дякъ? до кого дякъ? що ти брешешъ?“
„Дякъ?“ запіяла, пхаючись проміжъ сварячихся, дячиха, въ шубі зъ заячоі шкури, покриваній синёю китайкою: „я дамъ тобі дяка! Хто отсе говорить — дякъ?“
„А ось до кого ходить дякъ!“ сказала баба зъ фіолетовимъ носомъ, показуючи на ткачиху.
„Такъ отсе ти, суко,“ сказала дячиха, підступаючи до ткачихи, „такъ отсе ти, відьмо, напускаєшъ на нёго туманъ, та поішъ нечистимъ зілємъ, щобъ ходивъ до тебе?“
„Відвяжись відъ мене, сотоно!“ казала, відступаючи ткачиха.
„Бачъ, суклятська відьма, щобъ ти не діждала дітей своіхъ бачити, негіднице! тъфу!…“ тутъ дячиха плюнула прямо увъ очи ткачисі.
