Ткачиха хотіла зробити те саме, але замість того плюнула въ небриту бороду голові, которий, щобъ лучше все чути, підобравсь ажъ до самихъ сварячихся.
„А, поганюща бабо!“ закричавъ голова, обтираючи полою лице и піднявши нагайку. Сей рухъ заставивъ усіхъ розійтись, зъ лайками, въ різні сторони: „Яка погань!“ повторявъ голова, втираючись дальше. „Такъ коваль утопився!… Боже ти смій, а який важний маляръ бувъ! Які крепкі ножі, серпи та плуги умівъ виковувати! Що за сила була! Та,“ продовжавъ вінъ, задумавшись, „такихъ людей мало въ насъ на селі. То-то я, ще сидячи въ проклятущімъ мішку, запримічавъ, що бідняга бувъ крепко не свій. Отъ тобі й коваль! бувъ, а теперъ и нема! А я збиравсь-було підкувати свою рябу кобилу!…“ и будучи повенъ такихъ християнськихъ мислей, голова тихо побрівъ у свою хату.
Оксана змішалася , якъ до неі дійшли такі вісті; вона мало вірила очамъ Переперчихи и толкаитъ бабъ: вона знала, що коваль за-надто набожний, щобъ рішивсь погубити свою душу. Але що, коли-бъ вінъ справді пішовъ собі зъ заміромъ ніколи до села не
