„Не тужи, моя ненаглядна Оксано!“ підхопивъ коваль: „я тобі справлю такі черевики, які рідко-яка панночка носить.“
„Ти?“ сказала Оксана, живо и пишно поглядівши на нёго. „Побачу я, де ти дістанешъ черевики, которі-бъ я могла взути на свою ногу! Хиба принесешъ ті самі, которі носить цариця.“
„Бачишъ, якихъ захотіла!“ закричавъ зо сміхомъ дівочий гуртъ.
„Такъ!“ продовжала гордо красавиця: „будьте всі ви свідками, коли коваль Вакула принесе ті самі черевики, которі носитъ цариця, то отъ моє слово, що вийду заразъ за нёго за-мужъ.“
Дівчата повели зъ собою прибажну красавицю.
„Смійся, смійся!“ говоривъ коваль, виходячи у слідъ за ними. „Я самъ сміюся надъ собою! Думаю, и не можу здумати, куди дівся мій розумъ? Вона мене не любить — ну, Богъ зъ нею! буцімъ тільки на світі одна Оксана. Слава Богу, и безъ неі багато дівчатъ хорошихъ на селі. Та що Оксана? зъ неі ніколи не буде доброі хозяйки: вона
