лізти въ той самий мішокъ, у которімъ сидівъ уже дякъ. Бідолашний дякъ не смівъ навіть ні кашлемъ ні хряканємъ заявити болю, коли сівъ ёму майже на голову здоровий мужикъ и помістивъ своі намерзлі на морозі чоботи по обохъ бокахъ ёго висківъ.
Коваль увійшовъ, не мовлячи ні слова, не здіймаючи шапки, и майже поваливсь на лавку. Прикметно, що вінъ бувъ зовсімъ не свій.
Въ ту саму пору, коли Солоха заперла за нимъ двері, хтось застукавъ знову. Се бувъ козакъ Свербигузъ. Сёго вже годі було сховати въ мішокъ, бо и такого мішка годі було найти. Вінъ бувъ заважніщий тіломъ відъ самого голови а вищий ростомъ відъ Чубового кума. И тому Солоха вивела ёго въ огородъ, щобъ вислухати відъ нёго все те, що вінъ ій хотівъ сказати.
Коваль забудьковато обзиравъ угли своєі хати, прислухуючись часами далеко розносившимся піснямъ колядниківъ; наконець зупенивъ очи на мішкахъ. „Чого тутъ лежать отсі мішки? іхъ давно пора-бъ забрати відсіля. Черезъ те дурне коханє я одурівъ зовсімъ. Завтра свято, а въ хаті й
