Умившись гараздъ, щобъ не перелякать дітей, увіходить дідъ нишкомъ у хату; коли ди́виться, — діти оступаються до ёго, точаться назадъ та жахаючись показують ёму пальцями, мовлячи: „Дивіться, дивіться, тату, — мати, мовъ дурна, ска́че!“ І справді, сидить стара, заснувши передъ гребенемъ, держить въ рукахъ веретено і сонна підскакує на лавці. Дідъ, взявши іі потихеньку за руку, розбудивъ: „Здорова була, жінко! чи ти здорова?“ Вона довго дивилась, ви́тріщивши о́чі, далі пізнала діда і почала розказувать, що ій снилось, ніби пічъ іздила по хаті і виганяла геть лопатою горшки, цебри, — і ще чортъ зна що таке далі! „Ну,“ каже дідъ, „тобі сни́лось, а я навспра́вжки бачивъ. Треба буде, якъ я бачу, освятити хату. Тепера-жъ мені ні́коли.“ Сказавши се та одпочивши трохи, дідъ добувъ собі коня і вже не стававъ ні въ день, ні въ ночі, ажъ поки не доіхавъ до місця, та не віддавъ грамоти самій цариці. Тамъ дідъ набачивъ усякихъ дивъ, що стало ёму розказувать на довго після того: Про те, якъ вінъ бувъ заглянувъ у одну кімнату, — нема, у другу — нема, въ третю — ще́ нема, въ четвертій навіть нема, та ажъ у пьятій уже, зиркъ, — сидить сама́, въ золотій короні, въ си́вій, новісінькій свитці, въ червонихъ чоботяхъ і золоті галушки ість; далі, — я́къ звеліла насипать ёму повну шапку „сини́цями“; я́къ… та всёго й згада́ти не можна! Про ту-жъ мороку свою зъ чортами дідъ і думати забувъ і коли траплялось, що хто небудь згадувавъ про се, то дідъ мовчавъ, мовъ би то
