бувъ і руку звівъ; коли се зненацька загуркотіли передъ нимъ кіньскі кістки.
— „Отъ тобі твій кінь!“
Заплакавъ бідолаха дідъ, якъ мала дитина, дивлячись на ті кости. Шкода старого товариша!.. „Дайте жъ мені хоть якого-небудь коня, вилізти зъ вашого кубла!“ Чортъ ляснувъ малахаємъ, — о́гирь, якъ огонь, загравъ підъ дідомъ, і вінъ, якъ птиця, вилетівъ на-верхъ.
Одначе страхъ обнявъ діда дорогою, коли той кінь, не слухаючи ні гука́ньня, ні поводівъ, скакавъ черезъ провальля, та болота. Въ якихъ тілько місцяхъ вінъ не бувъ, — просто ажъ дріжаки проймали, при самій ро́сповіді!
Глянувъ дідъ якось собі підъ ноги — і ще гірше злякався: провальля! круча страшенна! А диявольскій скотині ні га́дки: про́сто черезъ те провальлє! Дідъ держа́тись; коли де́ тобі! Черезъ пеньки, черезъ купьє полетівъ сторчъ головою въ провальлє і такъ гепнувся на дні объ землю, що дідові здалось, мовъ би й духъ вибило.
Принаймні, що́ тоді зъ нимъ діялось, нічо́го не памьятавъ і якъ прочумався та трохи обдивився, то вже розвиднилось зовсімъ. Передъ нимъ мріли знакомі міста і вінъ лежавъ на стрісі своєі хати.
Перехрестився дідъ, якъ злізъ до долу. — Що за чортівъ батько! які тілько зъ чоловікомъ чудасіі діються! Зиркъ на руки, — всі въ крові; подививсь у бочку, що стояла стромко, зъ водою, — ажъ і видъ тежъ у крові.
