столу. Дідъ розпалився, здавъ у-остатнє. Зновъ іде́ добре́. Далі відьма зновъ пьятерика; дідъ побивъ ёго і набравъ зъ колоди повну руку козирівъ.
— „Ко́зирь!“ крикнувъ вінъ, ударивши по столу картою та́къ, що вона зжолобилась навіть. Відьма, не говорячи ні слова, побила восьмакою простоі масти.
„А чимъ се ти, стара чортяко, бьєшъ?“ Відьма підняла карту: підъ картою була проста шостака. „Ачъ, дьявольска мана́!“ мовивъ дідъ і зъ досади вдаривъ по столу кулаками що-сили. На щастє у відьми була погана масть; а у діда, якъ на той часъ, трапились па́ри. Почавъ набірати карти зъ колоди, тілько — а ні спосо́бу: дрантя таке, що дідъ і руки опустивъ. А въ колоді більше ні одноі карти. Походивъ уже такъ, не дивлячись, простою шостакою; відьма прийняла. „Отъ тобі й на́! се що́? Еге-ге! мабуть, щось воно та не такъ!“ Отъ, дідъ карти нишкомъ підъ стілъ, та й перехрестивъ; зиркъ, — ажъ у ёго на рукахъ тузъ, король, валєтъ козирёвий, а вінъ замість шостаки пустивъ кралю. „Ну, дурень же й я бувъ!.. Король козирёвий! Що, — прийняла́? А, кошеча мордо, а туза не хочешъ? Ось тобі — тузъ! валєтъ!..“ Грімотъ пішовъ по пеклі; відьму напали ко́рчі, і, — звідки не взялась, — шапка бухъ дідові прямісінько въ очі! „Ні, сёго мало!“ крикнувъ дідъ, підбадёрившись та надівши шапку. „Коли заразъ не стане передо мною мій козацький кінь, то отъ побий мене грімъ на сёму самому нечистому місці, коли я не перехрещу святимъ хрестомъ васъ всіхъ!“ та вже
