дурнемъ, то, не прогнівайся, не тілько шапки, а може, й світа більше не побачишъ.“
— „Та здавай уже, здавай, чортова довбне! що буде, те й буде!“ Вже-жъ і карти здано. Взявъ дідъ своі карти въ руки, — диви́ться не хочеться, така по́гань: хочъ би тобі на сміхъ одинъ козиръ. Изъ мастей деся́тка сама ста́рша, пари навіть ні одноі нема; а відьма все суне пьятерики. Прийшлось остатись дурнемъ! Не вспівъ же остатись дідъ дурнемъ, якъ зъ усіхъ боківъ заржали, забрехали, захрокали всякі морди: „дурень! дурень! дурень!“ — „А, щобъ ти перелопалось, диявольске кодло!“ — скрикнувъ дідъ заткнувши собі пальцями вуха. „Ну“, думає, „відьма підкинула, теперъ я буду са́мъ здавать.“ Здавъ карти, засвітивъ козиря; подивився на карти: масть хочъ куди і козиръ є. Перше діло йшло якъ не треба краще; тілько-жъ відьма суне — пьятерикъ зъ королями! У діда на рукахъ самі козирі! Не думавши, не гадавши довго, смальнувъ королівъ козирями!
— „Еге-ге! се вже не по козацьки! А чимъ ти бьєшъ, земляче?“
— „Якъ — чимъ? Козирями!“
— „Еге-жъ, — може, по вашому се й ко́зирі, тілько по нашому ні!“
Зиркъ, — справді проста масть. Що за дідько!
Прийшлось у-друге бути дурнемъ, і диявольске кодло почало зновъ драти пельку: „дурень! дурень!“ такъ що ажъ стілъ ходоромъ ходивъ і карти стрибали по
