черезъ те, не пускаючись у розмову, присунувъ до себе миску зъ накраянимъ саломъ, та окістъ, взявъ відельце, трохи чимъ менше відъ тихъ вилъ, котрими господарь бере сіно, захопивъ тимъ відельцемъ найбільший шматокъ, підставивъ скоринку хліба, ажъ, зиркъ, досталося у чужий ротъ! Ось-ось надъ самимъ вухомъ, — чутно навіть на весь стілъ, якъ чіясь морда жує та плямкає. Дідъ нічого; схопивъ другий шматокъ і ось, здається, вже й по губахъ мазнувъ, тілько зновъ не въ свою пельку пішло. Въ третій разъ — зновъ у чужу. Розсердився дідъ, забувъ і страхъ, і въ чііхъ вінъ лапахъ сидить, гримнувъ па відёмъ: „Що̀ ви, и́родяче кодло, задумали глузува́ти зъ мене, чи що? Коли не оддасте заразъ моєі козацькоі шапки, то будь я католикъ, коли не переверну вамъ свинячихъ вашихъ рилъ на потилицю!“ Не встигъ вінъ вимовить остатніхъ слівъ, якъ всі мацапури оскалили зуби і зняли такий регітъ, що у діда ажъ у душі похолонуло. „Добре“, проверещала одна відьма, котру дідъ мавъ за найстаршу надъ усіма, черезъ те, що личина у неі була краща всіхъ: „Шапку ми тобі дамо, тілько хіба тоді, якъ ви́граєшъ тричі въ дурня!“
Що зъ ними зробишъ? Козакові сісти зъ бабами въ дурня грати! Дідъ одмовлявся, одмовлявся, далі сівъ. Принесли карти, — такі засмальцёвані, якими тілько въ насъ попівни ворожять на женихівъ. „Слухай же!“ заскавучала відьма вдру́ге: „коли хочъ одинъ разъ ви́граєшъ, — твоя́ шапка; коли жъ всі три рази зостанешся
