передъ нимъ перемішалось, земля задріжала і, — якъ уже, вінъ і самъ не мігъ того розказати, — опинився мало не въ самому пеклі. Батьку мій рідний! охнувъ дідъ, роздивившись добре. Що за страшидла! мацапура на мацапурі, якъ то говориться! Відёмъ така пропасня́, якъ лучається иноді на Різдво випаде снігу: та убрані, та розмалёвані, мовъ панночки на ярмарку. І всі, скілько іхъ тамъ було, якъ пьяні, оддирали якогось чортівського гопака. Ку́ряву збили, Боже спаси, яку! Дріжаки пройняли бъ хрещеного чоловіка, якъ би тілько побачивъ, якъ високо скаче бісовське кодло. Дідові-жъ, не вважаючи на всю страхотняву, зробилось страшенно смішно, коли побачивъ, якъ чорти, крутячи хвостами, зъ собачими мордами, на німецькихъ ніжкахъ, звивались коло відёмъ, мовъ хлопці коло дівчатъ, а музики товкли себе въ щоки кулаками, мовъ у бубни, та свистали носами, якъ у сопілки. Тілько жъ побачили діда — такъ і потурили до ёго ордою. Свинячі, собачі, козині, дрохвині, конячі морди, всі попростягались, та отъ такъ і лізуть цілуваться. Дідъ тілько плюнувъ, якъ тая погань ёго напала. Далі схопили ёго, тай посадили за стілъ, завдовшки, може, зъ дорогу відъ Конотопу до Батурина. „Ну, се ще не зовсімъ погано“, подумавъ дідъ, побачивши на столі свинину, ковбаси, кришену цибулю зъ капустою і багацько різнихъ ласощівъ: „мабуть, диявольска шушваль не держить посту.“ Дідъ таки, — не заважає вамъ теє знати, — не гре́бавъ підъ случа́й перехопити сёго того на зуби: івъ небожчикъ добре; а
