жокъ, щобъ понюхати табаки, бувъ уже по тімъ боці. Теперъ тілько роздививсь вінъ, що коло вогню сиділи люде, — та такі мацапу́ри, що другимъ часомъ дорого-бъ давъ, аби-бъ уклизнути відъ такоі знакомости. Але теперъ ні́чого робить, треба спізнатись! Отъ дідъ і виваживъ імъ поклонъ, мало не въ поясъ: „Помагайбігъ вамъ, добріі люде!“ — Хочъ би тобі одно кивнуло головою: сидять та мовчать, та щось сиплють у вогонь. Бачивши одно місце порожнімъ, дідъ безъ довгихъ заходівъ, сівъ і собі. Довго сиділи мовчки. Дідові уже й надокучило; давай шарити въ кишені, винявъ люльку, подивився кругомъ, — ні одно не дивиться на ёго. „Уже, панове добродійство, будьте ласкаві: я́къ-би такъ, щобъ, на прикладъ сказать, те́є....“ (дідъ живъ на світі не мало, знавъ уже, якъ підпускать баляси, а при оказіі, може, і передъ царемъ не вчинивъ би собі сорому) щобъ, наприкладъ сказати, і себе не забуть, та й вамъ збитку не зробити. Люлька у мене є, та того, чимъ би запалить іі, немається.“ І на сю́ річъ хочъ би слово; тілько одна мацапура суну́ла гарячу головешку прямісінько дідові въ лобъ, такъ що, колибъ бувъ трохи не одхилився, то, моглобъ статися, що попрощався-бъ на віки зъ однимъ окомъ. Бачивши далі, що часъ даремне плине, одважився, — чи буде слухати нечисте кодло, чі ні, — розказати про діло. Мацапури і вуха понаставляли, і лапи попростягали. Дідъ догадався, забравъ у жменю всі гроші, що були у ёго, тай кинувъ, мовъ собакамъ, туди, проміжъ іхъ. Якъ тілько кинувъ вінъ гроші, все
