подира́ло ёму по за шкурою, якъ увійшовъ вінъ, у таку глупу нічъ, въ лісъ. Хочъ би тобі зори́ночка на небі! Темно та глухо, якъ у пивниці; тілько чутно було, що далеко-далеко у горі, надъ головою, холодний вітеръ гулявъ по верховітьтю, і дерева, мовъ захмелені козацькі голови, весело хитались, шепчучи листямъ пьяну мову. Ажъ ось повіяло такимъ холодомъ, що дідъ згадавъ і про кожухъ, і зненацька немовь сто молотівъ загрімотіло по лісі, такимъ грімотомъ, що у ёго задзвеніло у голові і, мовъ блискавкою, освітило на хвилинку увесь лісъ. Дідъ заразъ побачивъ стежку, котра пробивалась міжъ чагарникомъ. Ось і обгоріле дерево, і тернові кущі! Та́къ, все та́къ, якъ було ёму казано; ні, не піддуривъ шинкарь. Одначе не зовсімъ було весело продиратись крізь колючі кущі; ще зроду не бачивъ дідъ, щобъ прокляті шпички́ та сучки́ такъ боляче́ дряпались: мало не за кожнимъ ступнемъ ёго поривало скрикнуть. Помаленьку, вибився вінъ на просторіше місце; скілько мігъ примітить, дерева рідшали і ставали де далі такі товсті, якихъ дідъ не бачивъ і по той бікъ Польщі. Зиркъ, — поміжъ деревами бли́снула й річка, — чорна, мовь гарто́вана кри́ця. Довго стоявъ дідъ надъ берегомъ, роздивляючись на-око́ло. По тімъ боці горить вогонь, і, здається, отъ-отъ має погаснути, та й зновъ одбивається въ річці, — що тремтіла мовъ шляхтичъ у козацькихъ лапахъ. Ось і містокъ! „Ну, тутъ сама́ тілько диявольска чортопхайка хіба проіде.“ Дідъ одначе ступивъ сміливо, і, скоріше ніжъ би инший встигъ добути рі-
