карь сидівъ мовчки въ кутку. Дідъ і підступивъ до ёго. Уже коли чоловікъ мовчить, то, мабуть, у ёго натоптано розуму. Тілько шинкарь не бувъ щедрий на слова і колибъ дідъ не полізъ у кишеню за пьятьма злотими, то бувъ би дурно простоявъ передъ нимъ. „Я навчу тебе, якъ знайти грамоту“, мовивъ вінъ, одвівши діда далі. У діда на серці полегчало. „Я бачу по очахъ, що ти козакъ — не баба. Дивись же! коло шинку буде поворітка праворучъ у лісъ. Тілько почне въ полі сутеніти, — щобъ ти бувъ уже готовий. Въ лісі живуть цигане і вихидять ізъ своіхъ шатрівъ кувати залізо въ таку нічъ, въ яку тілько самі відьми іздять на своіхъ кочергахъ. Чимъ ті цигане промишляють навспра́жки, — знати тобі не треба. Багацько буде грімоту по лісі, та ти не йди туди, звідки будешъ чути стуко́тняву; а буде передъ тобою маленька стежка, по̀бікъ обгорілого дерева: тією стежкою ти собі йди, та й іди, та й іди́.... Почне тебе теренъ дряпати, густа орішина дорогу заслоняти, — ти все йди; і якъ прийдешъ до невеличкоі річки, тоді тілько можешъ зупиниться. Тамъ і побачишъ, кого треба. Та не забудь набрати въ кишені того́, для чого й кишені зроблені.... Ти знаєшъ, се добро і чорти й люде люблять.“ Сказавши те, шинкарь пішовъ у свій закамарокъ і не хотівъ більшъ говорить ні слова.
Покійний дідъ бувъ не аби який чоловікъ: бувало, зостріне вовка, такъ заразъ і сцу́пить ёго прямо за хвістъ; пройде зъ кулаками поміжъ козаківъ, — всі, такъ якъ груші, покотяться на землю. Одначе, щось
