не знає; сама тілько свитка лежить на тому місці. Страхъ і думки обхопили діда. Пішовъ до коней, — ні свого, ні запорожцевого! Що-бъ то за знакъ бувъ! Нехай, запорожця взяла нечиста сила, але хтожъ коней? Розміркувавши все, дідъ збагнувъ, що, мабуть, чортъ приходивъ пішки, а якъ до пекла світъ не близький, то вінъ і вкравъ коня. Гірко було дідові на душі, що не здержавъ козацького слова. „Ну“, думає дідъ, нічого робить, піду пішки: може якъ разъ спіткаю дорогою якого купця, що іхатиме зъ ярмарку, — якъ-небудь куплю уже въ ёго коня. Тількожъ кинувся до шапки — і шапки нема! Сплеснувъ покійний дідъ руками, бо згадавъ, що вчора ще вони зъ запорожцемъ помінялись на який часъ шапками. Комужъ більше вкрасти якъ не нечистому! Отъ тобі й гостинець гетьманський! Отъ і привізъ грамоту цариці! Тутъ почавъ дідъ вітати чортяку такими призвіщами, що, мабудь, не разъ чхалось ёму тоді въ пеклі. Одначежъ лайкою нічого не поможешъ; а потилиці дідъ скілько не чухавъ, — нічого не мігь придумать. Що ёго робить? Кинувся дідъ добірати чужого розуму: зібравъ усіхъ добрихъ людей, що були тоді въ шинку, чумаківъ і просто заізжихъ, розказавъ, що та́къ і та́къ, таке-то лучилось горе. Чумаки довго думали, підперши батогами бороди, крутили головами і сказали, що не чували ще такого дива на цілому хрещеному світі, щобъ гетьманську грамоту вкравъ чортъ. Другі додали, що коли чортъ або Москаль украдуть що небудь, то вже поминай якъ звали. Одинъ тілько шин-
