„Се що́ за дивови́жа? „Вечерниці на хуторі підъ Диканькою“! Що се за вечерниці? І шпурнувъ у світъ якийсь пасішникъ! Слава тобі Господи! ще́ мало оскубли гусей на пірья, та перевели ганчірья на паперъ! Ще́ мало народу, всякого званія і всякоі масти, покаляло пальці у тому чорнилі! Призвела жь лиха година ще й пасішника попертись у слідъ за иншими! Далебі, друкованого паперу розвелось уже стілько, що хутко не придумаєшъ, щобъ таке й загортати въ ёго!
Чу́ло, віщува́ло моє серце всі сіі речі ще за місяць!… Себъ-то, я жъ кажу, що нашому брату, хуторянину, та виткнути нісъ ізъ свого закутка у великий світъ — батьку мій! — се все одно, якъ трапляється, часомъ зайдешъ у покоі до великото пана: всі обступлять тебе і почнуть чіплятися! Щебъ нічо́го, колибъ тамъ ста́рша челядь; ні, яке небудь обшарпане хлопья, глянути на ёго — дра́нтя, що отамъ шпортається на заднёму дворі, і те приче́питься, — і почнуть зъ усіхъ боківъ ту́пати на тебе: „Куди? Куди? чого? Геть собі, мужикъ, геть!…“ Я вамъ скажу!… Та що й казати!… мені лехше двічі на рікъ поіхати у Миргородъ, — де мене отъ уже пьять літъ якъ не бачивъ
