Сторінка:Вечерницѣ Р.1 ч. 1—43 (1862).djvu/8

родъ говорить своимъ языкомъ, кожда галуза на племенно̂мъ деревѣ е народомъ, кождый народъ и языкъ уважати належить за недѣлежну цѣлость, хоть-бы на нѣй замѣчати було ще иншіи вѣтки и гилечки.

Такій то вамъ и той нашъ малоруській народъ. Зро̂съ о̂нъ собѣ на свою питоменну стать, якъ кождый иншій; его такого выховало время, и уже ему зростися зъ якимъ нибудь иншимъ народомъ не зможно. Зъ его особнымъ розвоемъ розвився и его языкъ — самостатно, а зъ того его питоменного языка мае розвитися его письменная словесность, на которо̂й ему належить подати просвѣченіе.

Се е головна гадка, на яко̂й основуеся наше дѣло. Мы загадали выдавати письмо для образованья руського народного языка въ письменности, котора повинна якъ найближша бути живому народному слову. Объемъ нашого письма — не величкій, предметъ его — легкая словесность, силы наши — слабеньки, початокъ — трудный, а все таки веруемо крѣпко, що за постоянною працею доконаемо нашу задачу совершенно. Якимъ способомъ сю цѣль осягнути, тее мы выложимо въ поединокихъ статьяхъ, опертыхъ на само̂й-же науцѣ, якъ найяснѣйше. Самъ дневникъ нашъ буде представляти живый образъ розвою и постѣпеннои доконалости. — О̂дъ Васъ, дорогіи краяны, которымъ лежить на серце руськая доля, залежатиме по велико̂й части успѣхъ нашого дѣла, тому вспирайте насъ, ради Бога, словомъ и дѣломъ, а Богъ поблагословить.

---

О ХТО МАЛЫМЪ НЕ ПОЛЮБИВЪ. О, хто малымъ не полюбивъ Тоту, що го родила, мати, И батька, що за нимъ ходивъ, И кутъ ро̂дного дому-хаты — О, хто малымъ не полюбивъ! Все, о̂дки въ хлопчику-дитинѣ Взялось по̂знанье о̂тчины, Взялась така любовь къ родинѣ? Нечимъ то взялися вони, Но о̂дки въ хлопчику-дитинѣ? Все, о̂дколи узнавъ я Русь, Огнемъ в душѣ моѣй затлѣло, И я за дѣло-пѣснь берусь — Малый уже берусь за дѣло, Все, о̂дколи узнавъ я Русь. Я пламень-серце, пламень-душу Тобѣ, родино, доки живъ Нести у жертву хочу — мушу, Бо черезъ тебе получивъ Я пламень въ серце, пламень въ душу! Иванъ Хмара.

ХЛОПСЬКА ДИТИНА. Повѣсть зъ Послѣдныхъ часо̂въ. I. Зазвонили у всѣ звоны наразъ ажъ по тричи, а якось такъ коротенько и борзо, мабуть якомусь бѣдному, и на похоронѣ ледви що ко̂лькохъ людій, тай то отъ видко, сами бѣдаки, а зъ богатшихъ нема нѣ едного. И хоругвы не несуть, и свѣтла не узришь рясно, якъ на похоронѣ заможного, нѣ везуть домовину у дво̂йню красными волами, нѣ заводять свои, нѣ чужи, нѣ згадують, нѣ хвалять, нѣ стають що кусничокъ дороги евангеліе спѣвати — бо не умеръ газда богачъ, нѣ богацька газдиня; умерла бѣдна вдовиця, комо̂рниця безъ родины, безъ свояко̂вства, умерла заро̂бниця. Та и щожъ казати за такій погре̂бъ, що за бѣдацькій похронъ згадувати? Не давъ на нѣмъ нѣхто хотьбы кусочокъ хлѣба прошакамъ, не честувавъ нѣхто и людій тамъ, отъ прости-Бо̂гъ добрымъ людямъ, що хоть бѣдну заро̂бницю по ласцѣ своѣй о̂днесли до ямы, та хоть ударили у звоны на вѣчну нанять, та змовили отче-нашъ за помершу.