Идутъ люде зъ похорону, несутъ назадъ мары, тай собѣ говорятъ о своихъ дѣлахъ; а за небо̂жку нѣхто и сло̂вцемъ не згадає, умерла она та и єи тямка.
А по̂дъ хатиною, де заро̂бниця коморувала, стоитъ дѣтвакъ, сирота, хлопчикъ, у едно̂й сорочинѣ, тай бѣдняка уже и не плаче, но зне̂съ очи у высоту; хто знає, чого сиро̂тка тамъ глядає, — лише той, хто въ нѣмому горю бувъ коли на своимъ вѣку. Стоитъ самъ по ме̂жъ людьми, котри̂ єго може и не бачатъ, и не запытаютъ, що ты сирото будешъ на свѣтѣ робити, де ся безро̂дный подѣєшъ?
Нѣ заробити собѣ дѣтвакъ ше̂стелѣтный не годенъ, нѣ озьме єго хто зъ помилованья, бо єму всѣ люде чуженицѣ, хоть братья.
Лице змарнѣле и блѣоє у єго, самъ знидѣлый и збѣдженый, простоволосый та немытый, хто знає о̂дъ коли вже, гадавъ бысь, се по̂въ умерлый, лише що око свѣтитъ житьёмъ еще, хоть въ нёму уже и слёзы не ма, хиба нѣма якась горююча розпука, та туга, що глядитъ заєдно того, що бо̂льше невернеся. — А о̂нъ жде та жде, и окомъ зритъ у высоту, глядитъ чогось тамъ у небо. Такъ сиротюкъ бѣдный безъ слова и нѣмо Господу молитъ ся.
Господь слухавъ молитвы сироты, зрѣвъ на ёго своимъ милосернымъ окомъ, та не лишивъ лишеного на свѣтѣ.
По̂йшовъ сиротюкъ по хатахъ у жебры, просити людій хлѣба. Бувало стане у дверій у кочергахъ, та мовчки жде, ци не помилує яка го̂дна душа; не правитъ, абы обдаровати, нѣ шепче молитвы, бо и хтожь єго мавъ того научити, коли мате̂рь у земли спочивала, а люде сироту мало коли знаютъ.
Переминуло такъ лѣто, надо̂йшла осе̂нь. На дворѣ посумнѣло, хмары затягли небо якъ свитою, мрака залягла, а студе̂нь що день то росла, и слозавѣвъ вохкій осе̂нный воздухъ, що разъ, то частѣйше, дро̂бнымъ дожджемъ, якбы изъ сита. По улицахъ мокро, болото, люде позадягали и чоботы и оде̂жь грубшу; а сиротюкъ ходитъ хата о̂дъ хаты все босый, и въ одной сорочинѣ, що туй туй отъ уже розпадалася, и простоволосый, у людій просити хлѣба. Хоть и видѣли єго такого люде, они дали або и недали кусочокъ хлѣба, а за одежину, яку таку бодай, нѣкотри̂ не догадували ся, бо тоти, що мали, не хотѣли, а бѣдни, сли и хотѣлибъ були дати, то сами про себе не мали.
Одного дня — а вже була осе̂нь по̂зна, и дожджь цѣдивъ ся безъ перервы, нѣкого не видко було по уланахъ, тихо, мрачно, лише чути плескъ дожджевый по болотахъ, — бувбы ачей пса не выгнавъ зь по̂дъ стрѣхи; а сиротюкъ бриде, босый у едно̂й сорочинѣ перемоклый, до чужихъ хатъ. Отже того дня зайшовъ о̂нъ передъ хату панъ-отця, бо до хаты боявсъ ся коли заходити, лише видавъ єи тогоды, коли тамтуды переходивъ. Ажъ тутъ, якбы уже умисне на сироту, якъ выхопитъ ся песъ, и обсѣвъ хлопця, якбы опареный, що хлопчина перепудженый закричавъ всѣми голосами на разъ, и упавъ зо страху на поздовжъ у болото. На крикъ хлопця выбѣгли слуги, о̂догнати собаку, та запудженого мовъ безъ души, сиротюка занесли до челяднои хаты.
И панъ отець и панна вбѣгли такожъ до пекарнѣ, незнаючи, ци не покусавъ псище дѣтвака, котрий такъ якось выглядавъ страшно и бѣдно, що ажъ панъ отець задивувались и довго призирались, а панна ажъ розплакала ся, и зачала розпитувати, чій то той бѣдолака?
„Паннуню” обо̂звала ся служниця: „таже то тои „Василихи, комо̂рницѣ, що бувало все ту робить, си„ротюкъ, Стефаньо. Отъ бѣдолака, о̂дъ коли мати „умерла, по хатахъ ходитъ, — така того у сироты „доля!”
Паннѣ на тоти слова знова слёзы у очохъ стали; яла розпитувати хлопця, котрий уже троха якось о̂дчунявъ, але все еще говоривъ, якбы у хоробѣ — дѣтвакъ незнавъ самъ, що зъ ним«ъ дѣєся.
Сирота лише сироту знає — дѣвчина панна болѣла надъ бѣднымъ сиротюкомъ, бо сама була безъ родичій, сама була такожъ сиротою. Хоть сама не зазнала нѣколи такой бѣды и нужды, якъ хлопчина; а цредцѣ ей серце ажъ заходило ся, коли побачила, що дѣтвакъ малый, опущеный о̂дъ цѣлого свѣта, отъ такъ, живъ, бурлаковивъ, по ме̂жь люде жебраючи за кусочкомъ хлѣба, абы зъ дня на день проволочи марне житье. Отъ дивитъ она на хлопчика тай думае собѣ: Господи! таже и ёго ро̂дная любяча мате̂рь на свѣтъ зродила, и ёго ро̂дная любощними пѣсоньками у сонъ заколисувала, и надъ нимъ она ни разъ перепильнувала но̂чку, и молила Бога, абы ро̂съ и ховавъ ся въ гараздѣ, та незнавъ нужды! А нинѣ тото серце, що го любило, омертвѣло, о̂нъ сиротою, о̂нъ безъ ро̂днѣ.
А далѣй она щось собѣ роздумала, тай по̂йшла до покою, до попа. Панъ-отець читали, — дѣвиця стала недалеко дверій. видко було, що хотѣла говорити, а якось е̂й о̂дваги неставало. Поглянувъ разъ и другій по не̂й панъ-отець, тай зачавъ самъ:
