— Молчать!.. Застрєлю! Смірно!..
Але салдатики вже почали ворушитися, хоча передні ряди й закам'яніли.
— Бачите, бачите, як він боїться, щоб ви не слухали! Слухайте, браття, слухайте!..
— Полррота! Слуша-ай! — заверещав несамовито офіцер. І, не пам'ятаючи себе, скомандував:
— Плі!
Але з заднього ряду зараз-же хтось разом з ним крикнув:
— Не стріляй, братця!
Червоні обличчя салдатів пожовтіли, рушниці задрижали у руках, але ніхто не вистрілив, тільки ззаду почулося:
— Хай уперед мужик скаже!
Офіцер мов збожеволів. Він з скаженим хрипом, бризкаючи піною, що виступала у кутках його уст, озирнувся, як застуканий звір і, підскочивши до Явтуха, зо всього розмаху рубнув його шаблею. Знов у валці ухнуло і розкотилося страшним словом: «Явтуха зарубав!» Але не вспів офіцер озирнутись, як з валки з підійнятою ломакою, з блискучими очима вискочив Микола і, щось беззвязно ревучи, з свистом опустив її на голову офіцерові. Зачувся тріск, мов щось розбилося, і офіцер, захитавшись, упав на мокру дорогу.
Коли селяни й салдати збіглися до Явтуха та офіцера, обидва вже були мертві.
Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло убитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом.
