Біля станції по дні рівчака тихо, помалу, иноді зупиняючись та прислухаючись, повзло троє людей. Зорі мовчки слідкували за ними і моргали одна одній; вітер, несміло пошелестівши травою, забігав у рівчак і зараз-же боязко ховався в степу. Туга ночи таємниче шепотіла і зідхала коло їх.
Иноді передній з них зупинявся, помалу висувався з рівчака і пильно дивився до станції. Там все було, як і перше. Станція дрімала. Так само на лаві коло дзвінка темніли якісь постаті, ледве освітлені світлом лихтаря, так само у одному вікні виднілась фігура телеграфіста, що сидів, схилившись над столом, так само у садку крізь дерева видко було світло, а круг його якісь фігури. А од фігур тих і од світла так само нісся то сміх, то брязкіт шклянок, то ніжний тихий спів, то закатистий голосний регіт. А між станцією й рівчаком — лінії рейок, рівні, витягнуті, напружено націлені кудись у далечінь. Рейки, вибігши з полоси світла, пропадали у тьмі і тільки ледве видко було там попереду, куди повзли вони, темні ряди вагонів.
— Ну? — шепотіли задні, коли передній зсувався униз. — Валяй далі! — хропів той і мовчки сунувся знов уперед. За ним повзли і задні, чудно якось покручуючи колінами і часами зупиняючись. І коли вони зупинялись, зупинялось і шарудіння в рівчаку, і чути було, як несміло терся вітер біля їх, як зідхало щось
