— З Водяного…
— По зерно йшли?
— От йому це зерно!.. — суворо, злісно вирвалось у середнього. — А хоч-би й по зерно, то що? Докажеш? Злякались твоїх жандармів?!. Чорт їх бери й тебе разом з ними, барбосяко. 3лякав, дума. Свистить… Свиснуть-би по голові, щоб аж за вагонами тявкнув…
— Ану, свисни! — зневажливо й спокійно сказав сторож.
— Та годі, Данило! — тихо промовив передній.
— Та що-ж воно справді… За віщо-ж ти хватаєш нас? Чи ти піймав нас на чому, чи що? Дума, як дали йому свистьолку, так уже й начальство…
— Агей! — зачулось коло вагонів.
— Сюди! — крикнув сторож.
Із тьми, хутко наближаючись, з'явилось дві постаті, чимсь дзвякаючи і щось бубонячи між собою.
— А што там? — ще не доходячи, крикнула одна з них.
— Та ось… — суворо промовив сторож. — Якісь… коло вагонів терлись…
Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним, і в одного в руці рушниця, а в другого з боку шабля.
— Гм… так… — поважно протягнула постать з шаблею.
— Ви скудова?
— З Водяного, господин жандар… — коротко зідхнув передній. — Оце йшли собі на станцію… Нічого не знаємо… Коли це: «стой, стрілять буду». Защо-ж це?
— Так… А пашпорти єсть?
— Пашпорти?..
