Передній закашлявся. Потім утерся і коротко промовив:
— Пашпортів з нами… так що й нема… Но тільки…
— Умгу… Ну, так ідьом за нами… Поговорим на станції.
Передній розвів руками, зідхнув і рушив за жандармом. За ним понуро пішли й задні, а збоку їх салдат з рушницею. Хвилин через три-чотири всі п'ятеро стояли в тому самому садку, з якого чувся сміх і ніжний спів. На столі під акаціями стояли свічки в скляних лихтарях, а круг свічок з обох боків стерчали пляшки, між пляшками стояли тарілки з закусками, коробочки з якоюсь їжею, ножі, шклянки. За столом сиділо дві пані, а біля їх якийсь панок старенький і два жандармських офіцери. Один лисий, з пишними рудими вусами; другий молоденький, гарненький. Круг свічок несамовито, скажено літали кругами метелики, бились об скло, падали на стіл і знову бились, повзали і літали.
Очі всім, що сиділи за столом, були затуманені, а паніям губи і щоки якось дуже червоніли.
— Ну, что там? — чекаюче подивився офіцер з пишними вусами на жандарма, який, заступаючи собою спійманих, виступив наперед і держав руку під козирьок.
Жандар ще більше вирівнявсь і, придержуючи шаблю другою рукою, бадьоро й серйозно промовив:
— Ес… Ес… Еспорпріяторов[1] поймали, ваше благородіє!
Всі заворушились, навіть старенький панок, що старанно вимазував хлібом тарілку, здивовано повернув голову й замер.
- ↑ Замість „експропріаторів“. Так звано в 1905–07 рр. людей, що збройною рукою захоплювали гроші у державних касах та в банках і повертали ці гроші на революційні справи.
