Зіна прудко бігала своїми стемнілими очима й була бліда. Губи часто покусювала. Иноді коротко і різко кидала до мене:
— Забастовка, мабуть, протягнеться більше трьох днів?
Або:
— Він більше двох днів голодовки не видерже…
Раптом в одному кутку перона хвилювання й крик побільшались. Лиця повернулись туди.
З натовпу витискувалось двоє жандармів, а між ними йшов парубок у синій засмальцьованій сорочці в залізнодорожньому картузі. Лице йому було гнівно завзяте й ображене. Він заклав руки в кешені й не хапаючись виступав між жандармів, часом щось говорячи до публіки, яка розступалась перед ними двома живими тинами. Обличчя жандармів були напружено злі і теж ніби ображені. Очевидячки їх ображали слова парубка. Тини за ними зараз-же знов зливались в одну рухливу масу, а з неї вистрибували на спини жандармів крики, до яких взагалі «начальству» не варто дуже прислухатись.
Зіна стала ще блідішою. Родима плямочка біля носа стала дуже виразною і хотілось зчистити її кінчиком хустки, а буйне золотисте волосся ніжно погладити.
Коли жандарми ввели парубка в якісь двері, почулись крики:
— В манеж! В манеж! На збірку!
Із юрби стали виплигувати на рейки робітники й, розмахуючи руками, озираючись, закликаючи, прямували до здоровенного, закоптілого будинку.
— Ходім! — коротко, майже суворо кинула Зіна й теж стрибнула на рейки. За нами стрибнули ще кілька пасажирів.
