В манежі було повно голів. Це був здоровенний кавун, повний насіння-облич. Навіть угорі на товстелезних бантинах прилипли люди й щось кричали звідти, коли кричали внизу. Кругом були якісь машини, залізні прилади, заліплені людьми. І був ще манеж той похожий на величезне корито, помазане медом, під яке пробрались мухи й закрили все собою.
Десь попереду чувся голос оратора. Мабуть говорила ота голова, що випнулась над всіма і вимахувала руками.
Мені довелось щиро й серйозно попрацювати плечима, щоб упевнитись, що то, дійсно, говорила та голова. Дякуючи цьому, ми були недалеко від самої трибуни.
Голова мала добрий голос, бороду, але мало красномовности. Вона часто спотикалась об свої-ж слова, сипала ними без ладу і иноді до того заплутувалась серед них, що безпомічно зупинялась і важко дихала. Але не падала духом і ще з більшим завзяттям і запалом пробивалась вперед. Це була серйозна й нелегка робота і всі слухали уважно.
Але де далі ми слухали з Зіною, то здивованіше стали поглядати одне на одного. Голова говорила про те, що круг вокзалу стоять салдати і козаки, що сили нерівні, що жертв буде багато, а здобутку мало.
Їй кричали з маси противне, але ті крики покривались иншими, маса хвилювалась, потім стихала. А голова, спочивши тимчасом і витерши засмальцьованим рукавом спітнілого лоба, знов говорила. Говорила про голодних дітей, жінок, про салдат та козаків, про сили нерівні. Їй кричали знов і знов піднімався галас і крик. Кричали з бантин, з димарів старих паровозів, унизу, згори, з боків. В величезному просторі манежа над кашею голів стояв ніби сизий дим. Не-
