же-ж вони здобудуть собі таке життя, щоб не мерти з голоду! Вам чого треба тут?! Геть звідци, ідіть мийте горшки, хай приходять ваші діти та жінки!
З бантин і з боків загриміли оплески, сміх, крики:
— Правильно! Давай сюди баб! Геть звідци! Браво!
Центр мовчав і ніяково посміхався. Чулись тільки окремі голоси з нього, які кричали щось до бантин.
Зіна все таки здержувала своє всередині.
— Тш! — повела рукою.
Затихло.
Вона для чогось перехилилась до маси і стала пильно вдивлятись у кожне обиччя. Мовчки, серйозно, подовгу. В бантинах тихо ждали. Потім помалу підвела голову й здивовано заговорила:
— Але, знаєте, я не помилилась. Я, справді, таки серед робітників. Серйозно! Я бачу сажу і горе на ваших обличчях. На цих обличчях видно нужду і злидні. Хіба ні? Вони всі до того повимокали від поту й сліз, що скоро потріскаються від сонця, як старі чоботи. Ви це знаєте? На них так понадимались жили від праці, що так вам і ходити з ними. До смерти ходити. А хіба є радість у ваших очах? Хіба в тих очах я не страх, не темність, не забитість бачу? Так, я таки серед робітників! Це правда.
Зробила павзу. Маса не ворухнулась.
І раптом зеленуваті очі заблищали і пустили задержане те буйне, весело-гнівне, вогневе. Лице спалахнуло. Голова піднялась.
— Але слухайте! Хто вам сказав, хто сказав, що ми слабші? Хто? Той товариш, що говорив тут? А ви й повірили? Ах, ви-ж комики. Хіба ви не хочете краще пожити? Так таки зовсім не хочете? Ви цілком усім задоволені? Мабуть-же ні? А раз ні, то чого-ж вам треба? Треба тільки захотіти. Чуєте: тільки захо-
