тіти. Більше нічого. Оттак стиснути кулаки, стиснути, щоб аж нігті вп'ялись у шкуру, і сказати: Ми хочемо. І більш нічого. Оттак!
І, стиснувши свій кулачок, простягнувши його до маси, перехилилася вперед і сильно-спокійним весело-лютим голосом промовила:
— Ми хочемо! Чуєте?
І випрямилась.
В манежі зірвалась ціла буря. Справжня буря.
Але я бачив, що вона йшла не з слів її, а з очей. Мені можуть не повірити, але то так. З її очей і з того, що ховалось за очима. Воно з очей сідало на слова й на крилах їх перелітало в вуха й очі маси, і маса вже горіла, маса вже забула себе, вже сміялась з того, що не зможе ніби перемогти. Вони не зможуть перемогти?! Та хто це сказав?!
— Забастовка! Годі! Забастовка! Голосувати!!
Зіна підняла руку. Маса покірно затихла.
— Товариші! — чудно блиснули очі з трибуни. — Ні одного більше поїзда? Так?
— Так! Так!
— Ні одного вагона далі! Правда?
— Правда! Правда! Так! Забастовка! У-у-у!!
Лице Зіни було бліде… і радісна мука мені вбачалася на ньому…
За цілий тиждень не пішло з тої станції ні одного вагона нікуди.
Коли ми вернулись з X… — я, скінчивши свою давню справу, а Зіна з дозволом взяти на поруки нареченого, — наречений вже четвертий день голодував.
Хутко він цілком одужав.
