де якась машина теж щось робила. Тут дуже смачно пахло огірками й житнім хлібом. Од цих пахощів мені так схотілось їсти, що я став часто позіхати і, щоб не образити його, мусів ковтати зівки. Далі він повів мене в якийсь льох, потім у станю далі, в загін, в амбар, на тік, за тік, показував, лазив на якісь горища, дряпавсь на драбини й живо, задоволено й гарно балакав. Балакав він мовою якоюсь кумедною, книжною, скоріше російською, перекладаючи тільки московські слова на українські. Але я майже нічого не чув і де далі, то все більш і більш втрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, стань амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок. В очах мені стояли колеса, паси, проводи, в вухах тільки й чулось «регулятор», «сто кінських сил», «500 кінських сил»; в голові стукало, в животі, здавалось, усе висохло, кишки позлипались і в грудях було порожньо й важко.
«Ну-ну! — злісно думав я, ходячи за ним. — Це попав!»
— А ось гляньте! — зупиняючись і балансуючи в своєму білому костюмі на якомусь здоровенному дишлі, показував він мені щось залізне й блискуче.- Стоїть всього сто двадцять рублів, а за кільки років збереже на тисячу двадцять рублів чоловічої енергії. Да!
Я «гмукав», здивовано й глибокодумно вертів головою й з нудьгою думав, чи ще багато в нього зосталось показувати збереженої «чоловічої» енергії. Нарешті, щоб якось звести розмову на инше, я спитав його, йдучи подвір'ям:
— А що це у вас робочих не видно?
Він зупинився, комічно розставив руки й з добродушною посмішкою сказав:
