— Я по-мужіцкі не хочу учіться! — не підводячи голови, випалив Васєнька.
Коростенко ніяково засміявся.
— Дурачок развє на малоруском язикє только мужікі говорят?
— Ну-да, мужікі.
— Глупості Васєнька! — вмішалась пані. — Малорускій язик такой-же, как і рускій… Но тєбє нужно по-рускі учіться. Мой Ніколай Андреіч, відітє-лі, счітаєт, что всьо должно развіваться… Но ето он только так говоріт, а на самом дєлє он потому такой любітєль малоруского… Сказать, Коля? — лукаво глянула вона на чоловіка.
— Глупості, Лєна, видумиваєш… — сухо й незадоволено пробурмотів він, мішаючи ложкою в тарілці.
— Ето єго больноє мєсто… — засміялась вона до мене… — Сказать, Коля?.. Он, відітє-лі, — вона знов лукаво глянула на нього. — Он напісал, одну кніжечку… Сказать?.. Молчіш? Ну, хорошо. Он напісал кніжечку на малоруском язикє о шелковічних червях і счітаєт тєпєр сєбя настоящім малоросом. А он і говоріть по-малорускі нє умєєт. Я просто не понімаю єго… Какія-то слова… Я сама малороска і всьо понімаю, когда мужікі говорят, а єго нєт…
— Конєчно! Потому что я говорю літературним язиком.
— Ну, оставь!.. Просто нє умєєш…
— Лєна! — сухо й терпко глянув на неї Коростенко. — Ето наш всєгдашній спор… Ми успєєм єщо надоєсть нашему гостю… Скажі лучше, чтоби подавалі второє… Ви щось шукаєте? — звернувся він до мене, бачучи, що я воджу очима по столі.
— Еге-ж, соли…
— А ось-же солянка перед вами, — показав він на якусь пляшечку, що стояла коло мене. Я взяв її, але
