розділить всі ці машини мої, всю цю культуру між селянами? Абсурд!
На зустріч нам хутко плив по подвір'ю Грегуар, схиливши голову на бік, широко розмахуючи руками, наче одбиваючись од чогось.
Коростенко зараз-же змовк і стурбовано, напружено став дивитись на Грегуара.
— Что такоє? Безпокойно в дєрєвнє? Да? — спитав він.
— Нєт. Пожалуйтє, обєдать… — схилив голову на друге плече Грегуар.
— А!.. Хорошо, хорошо… — з полекшенням промовив Коростенко й, звернувшись до мене, добродушно проговорив:
— Неспокійно у нас на селі… Збираються громить мене дядьки… Вже письма шлють… щоб вибиравсь зарані, бо все одно одберуть землю… От вам інстинкти… Приходиться буть на сторожі… Темна маса може справді і спалить тебе, і вбить… Боротьба за істнування!.. Да! Ну, ходім обідать!
Він ще зупинився, прислухаючись до криків на селі, і ми пішли. Хвилин через десять вмитий я сидів уже за столом проти пані Коростенкової, повної, млявої жінки з блідо-сірим лицем і подвійним жовтим підборіддям. Коло неї сидів мій ученик Василько, опецкуватий чорнявий хлопчинка років десяти, схожий на батька.
— Ти-ж будєш слушаться господіна репетітора? — гладячи пухлою рукою стрижену голову Василька, мляво тягнула пані. — Да, Васєнька?
Васєнька сьорбав борщ з таким виглядом, що мовляв «побачимо»!
— Только ви с нім, пожалуйста, уже по-рускі занімайтєсь… Ніколай Андреіч большой любітєль малорускаго язика, но ребенку ето ізлішнє.
