вже сам був машиною, яка, не почуваючи нічого, тільки пересовувала ноги, хитала головою й щось бурмотала.
Нарешті ми вийшли таки з саду і я зідхнув вільніше. З села чувсь якийсь крик і співи. Коростенко зупинився, пильно послухав і, рушаючи, сказав:
— Дядьки тепер чують себе господами положенія… «Дума, мовляв, наша!» Погано тільки, що Дума розгарячає дуже інстинкти[1]. Не вадило-б здержувать… «Дума одбере землю»… А як не одбере? Що тоді?
Я стиснув плечима й промовив:
— Як-же Дума може здержать, як селяни вимагають, як їм треба землі?
Він зупинився і, взявши мене за лацкан, сказав:
— Дорогий добродію! Ви — прогресивний[2] чоловік і я — прогресивний чоловік. Обоє ми хочемо добра, правди… Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам… Але… Будемо говорити по щирості. Одне — лозунг, а друге — життя. Селянам треба дать лозунг «землі!» бо без цього вони не будуть боротись за політичну волю… Але-ж не будемо кривить душею… Чого наші селяни бідні? Хіба справді од недостатка землі? Це-ж… ну, по меншій мірі це — помилка. Наш селянин — азіят. Ось в чому гвоздь… Культури, европи йому треба! Школи! І перш усього зрозумілої української школи!
— Добре!.. — скрикнув я. Але він мене зараз-же перебив:
— Позвольте, позвольте! Це не все! Я не кажу, що їм зовсім не треба землі… Як можна!.. Але-ж як дать? треба так дать, щоб це не вбило культури, щоб селянин розвивався… Ну, скажіть… як можна взять і
- ↑ Почуття
- ↑ Поступовий
