Піня на питання винувато посміхався й обережно викручував худеньку дитячу руку з лахматої, в рижому волоссі, лапи Залєтаєва. Але той держав міцно.
— Ну, чого-ж ти мовчиш? Ех ти, соціял-демократ! Поступай в анархісти, молодцем зразу станеш.
І на цю пропозицію Піня посміхався. Иноді Залєтаєв раптом робив таємне лице і глухим голосом говорив: «Тук, тук, тук!» Потім зразу зміняв вираз лиця на суворий, здивований і кричав: — «Кто там?» — «Мі», — одповідав собі-ж тоненьким, солоденьким і приниженим голоском.
Вся кумпанія неодмінно кожного разу весело й добродушно сміялась, а Піня все так-же посміхався. (По національності він єврей).
Я ніколи не бачив на маленькому веснянкуватому лиці Піні гніву, обурення або навіть суму чи журби, цих звичайних тюремних мешканців. Він на все трошки несміло, трошки ласкаво, трошки добродушно посміхався.
І я думаю, це було неспроста. Напевне колись давно вже, може ще тоді, як був Піня у «жестяного мастера» в науці, коли той бив його паяльником по голові, або як цькували його по вулицях собаками, мазали губи салом, він раз на все собі сказав: «Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший, найпослідніший чоловік у світі і ти собі мовчи та посміхайся. Так буде лучче. Тебе б'ють по голові, а ти собі посміхайся. Тобі дають разом з Шариком вилизувати миски, вилизуй собі. Єсть люди більші, багатші, дужчі; єсть менші, бідніші, слабші. Ти-ж, Піню, найменший, найбідніший, найслабший».
І от через те, напевне, Піню нічим не можна було ні здивувати, ні образити. Коли в камері ішла якась суперечка, співали, читали, розмовляли, а Піня хотів взяти ближчу участь і його не слухали або одпихали,
