він собі з того нічого не робив і ні на хвилину не думав, що йому можна образитись. Це так і слід було.
Коли з Піні сміявся хто-небудь і обижав, а другий заступався й обороняв, Піня і до того й до другого однаково посміхався, несміло й добродушно-винувато. Мабуть, як у нього витрусили бомбу, дану йому на схованку, і потім били в участку, він так само реагував на те, як тоді, коли «жестяной мастєр» одкручував йому од голови вухо за перекинуте олово.
Хто його зна, може це була помилка з боку Піні, але безперечне те, що він сам так на себе дивився, сам щиро й непохито вірив, що він — найменший і найпослідніший. А тому не було нічого дивного втім, що навіть уголовні, які носили нам в казанах кандьор, і ті прикрикували на Піню:
— Ей, Піню, чого ґав ловиш? Миску давай! — А Піня й до них посміхався так само. А що-до Залєтаєва — само собою що про ніякий протест у нього й начерку думки не було. Та ще під таку хвилину, коли останньому було нудно і хотілось разважитись.
Безладдя наше тягнулося. Всі спроби змінити старосту й установити в коридорі якийсь лад незмінно натикались на буйно-веселе, певне в своїй силі протиділання анархістів.
— Ми не раби, чорт вас забирай! — вигукував з койки Залєтаєв, задравши ноги догори. — Самі собі раду дамо. Не треба нам командирів! Знаємо ми їх, досить.
Сам він був колишній підпоручик піхоти.
— Чим менше є влади, тим краще! З якої речи ви нам хочете посадить на шию якусь ще більш умілу каналію. Не хочемо!
А тимчасом літо, найкраща пора для побігу, минало. Часто сиві, холодні хмари цілими днями стояли над тюрмою і небо було похоже на перекинуту миску
