з кислим молоком. Вже й дощі починали накрапати з цеї миски. І хто знає, чи не розмиють вони як-небудь випадково землю під стіною й не викриють нашого підкопу? А прокопано було вже доволі. Власне, не малу ролю грало те, що ми помилились і закопались не в тому напрямі, що намітили. Через це ми, перше, наткнулись на сипкий, незручний грунт, який міг що-хвилини засипати нас. А, по-друге, несподівано для себе вилізли майже нагору і саме в тому місці, де попід стіною ходив вартовий.
Це нас і загальмувало. Попередній староста, за якого робився підкіп, стояв на тому, щоб покинути і копати в иншому напрямі. На його боці була тільки одна частина втікачів. Друга-ж держала руку Залєтаєва, котрий пропонував вести цей підкіп далі й тікати з нього «на-ура». Чим-би ця суперечка скінчилась — невідомо, бо того старосту несподівано вивезли у другу тюрму, а його місце зайняв Скриня.
Так справа й застигла і, здавалось, без надії хутко посунутись далі.
Але раптом одного сірого хмурого ранку нашого «велосипедиста» викликали в контору і сказали складати речі: його забирали в заслання.
В той-же день увечері наш коридор тривожно й заклопотано гув, як вулій, з якого зникла матка. З камери в камеру перебігали передвиборчі агітатори, читались прокламації, велись палкі дебати, малювались карикатури. Залєтаєв носився по коридору з грізним і надхненним лицем.
Діло йшло не про те, тому чи цьому кандидатові дати перевагу, а — бути чи не бути взагалі в нашім коридорі старості. Ось як була поставлена справа. І, треба сказати, не дуже було багато надій вивести її на бажану нам путь.
