Грицунь дивився в небо і тільки иноді позирав на мене, що я скажу на його… чи то пак, на Кузеві слова.
Я ліг теж. В крайньому разі я міг скинути одежу і скотитись в Дніпро.
— Понятно, — сказав Кузь. — А тут не наймемось, пойдьом у лоцманські села, там у день по десяти рублів возьмьом. Лоцмани у поход пойшли, косить нема кому, от баби й наймуть. А то на Дін рибку ловить. Правда, Грицуню?
Але коли-б він спитав свій драний чобіт, то той не міг-би одновісти йому більшою згодою, ніж Грицунь.
Таким чином ми далі не пішли. Правда, у нас була ще велика паляниця, пів пачки махорки шіснадцятий номер і двадцять три копійки грішми. Ми могли не поспішати. І коли я стояв за те, щоб далі йти, то хіба через те, що люблю степ.
Ми пролежали два дні. Ми мали все, що треба людині: на небі сонце, під ногами воду. Коли сонце передавало куті меду, ми залізали в Дніпро і сиділи в ньому, скільки нам хотілось.
Але на третій день Грицунь уранці задумливо сказав, що він їв-би тараню, якби була. Кузь сплюнув і промовчав.
Я поглядав на один город, що був з самого краю коло води. На тому городі росла цибуля, горох, картопля. Картопля, мабуть, була вже така, що її можна було-б варити у тих горшечках, котрі стирчали на кілках біля хати.
І в той день до нас підходили наймачі і питались, чи не найнялись-би ми. Але Кузь з зневагою озирав кожного з ніг до голови і питав:
— А по чому даєте?
