Давали стільки, що Кузь не хотів навіть з ними й говорити далі.
— Тоже фраєр! — хитав він услід кожному.
І, помовчавши, додавав, що ми по десять рублів у день візьмемо, як підемо у лоцманські села. А то рибку на Дін ловити.
Грицунь мрійно дивився у небо. Йому сонце також було «ні по чом». Скільки-б не смалило, а не могло-б зробити синіші його очі або смуглявіше лице. Ото й всього було в його волі, що випекти ще одну-дві біленькі плямочки на щоках. І було похоже, що якась дівчина пальцем у муці потикала Грицуневе лице. Не сміючи розцілувати, тільки потикала.
Так ми лежали собі на березі Дніпра. Хвилі й хмарки щось, мабуть, цікаве говорили Грицуневі, бо він весь час задумливо посміхавсь і жмурив до них віясті сині очі.
Кузь латав сорочку, сидячи на теплому камені при воді, і співав собі з таким спокоєм і задоволенням, немов він тільки й мріяв все життя добратись до цього каменя й латати сорочку.
Я дивився на хвилі.
Ми всі були задоволені. У нас було все, що потрібно людині. Картопля на городі була вже така, що її можна було і варити, і навіть пекти. Ми в цьому переконались. Ми могли з наймом не спішити.
Але на четвертий день уранці ми раптом за нашими спинами почули гуркіт величезної гарби, а в гуркоті дзвінкий сміх і крики. Сміялось і кричало до нас обличчя дівчини, що сиділа поруч з понурим, серйозним і страшенно засмаженим парубком. Здавалось, він доручив їй сміятися і за себе, тому не мав ніякої потреби навіть посміхатись.
І дівчина кричала й сміялась до всякого, хто їй зустрічався по дорозі. Такий, десь, був її звичай.
