Грицунь-же в ту ніч не спав з нами. Може він спав з ким иншим, ми того не знали.
А може й зовсім не спав усю ніч. Щось було на те схоже, бо, коли вранці зустріли його біля кухні, очі йому були стомлені, сонні і мрійно задумливі.
А проте, коли побачив, що ми всі з клунками рішуче й весело рушили до контори, задумливість його зникла і він пішов за нами. Пішли й ті, що зоставались. Вони голосно сміялись і хотіли подивитись, як нам будуть давать рощот нагаями.
Кузь не звертав на їх уваги. Як людина, котра знає, що робить, він виступав попереду всіх, часто озиравсь і, наче унтер-офіцер, голосно й строго кричав:
— Смирно! Всім разом… Не одставать. Не робєть. Пашпорти й рощот, больше нічево!
Поруч з ним ішов дядюшка Терентій і посміхався одними очима. Він теж знав, що робить.
Сонце забарилось за довгими скиртами. Воно, мабуть, знало, що ми в цей день не вийдемо уже на поле, тому й не спішило пекти землю і через те на подвір'ю лежали довгі тіні від дерев і будівель. Трава сивою росою була запорошена і холодок приємно дихав у лице. Тільки вершечки далекого гаю були уже позолочені.
Нас ждали. Управляющий, двоє черкесів, таборні і прикажчик. Вони теж посміхались, дивлячись на нас. Черкеси, граючись, хльоскали себе нагаями по ногах.
Тут-же й синьока Оленка чогось крутилась. Вона була з мискою в руках, бігла, мабуть, до льоху. Але до того було цікаво подивитись, як нас будуть черкеси рощитувати, що й за льох забулася. Побачивши Грицуня, вся зашарілась і так дзвінко засміялась до прикажчика, що аж управляющий повернув до неї своє похмуре, товсте лице з жовтим зів'ялим носом.
