— Ну? Наживсь на світі? Говори!
Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається — іще б'є.
Або пускають хлопці змія.
Плац великий, — ні будинків, ні магазинів, розбігтись є де. І вітер там раз-у-раз найкращий.
От заносять змія.
Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі і там ніби скринька така зроблена. В тій скриньці і засідає Федько.
— Пускай! — кричить той, що держить.
Змій виривається, але зразу-ж козиряє і б'ється об землю.
Федькові досадно: дурні, хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім инша.
Хлопці догадуються і прив'язують до хвоста ганчірку. Тоді змій плавко й легко здіймається вгору. Приємно держати його! Вітер чудесний, тільки розсотуй нитки та дивись, щоб на вузликах добре звязані були. Змій хитає головою то в той бік, то в другий, наче комусь шепче щось на вухо то з одного боку, то з другого. А як дирчітки ще начеплені, аж дух радіє! Цілий день-би стояв, та держав, та дивився угору. Небо високе-високе, синє та холодне. А змій у йому білий-білий, хилитається, хвостом злегка водить, наче плава, наче йому душно і він ліниво обмахує себе віялом. І ледве-ледве чутно ллється од нього дирчання дирчіток. Не тільки бачиш, а й чуєш. Так наче Гриць або Стьопка там угорі і тягне за нитку, балується там і дирчить униз.
Нитка вже дугою пішла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нічого — розсотуй далі.
