Нитка ріже руку, але то дурниця. Змій все далі й далі в'ється в небо, стає менший та менший.
— Телеграму давай!
Пускається телеграма. Біленький папірчик начіплюється на нитку і підсовується трошки вгору. Вітер підхоплює — і пішла телеграма. Ось зачепилась за вузлик і пручається; виривається, от трохи не крикне вниз: «не пускають!». Але тут треба шарпнути нитку. Вітер знов підхоплює і попливла знову вгору біла вісточка. Десь уже вона недалеко, вже вона в тому місці, де навіть Гаврик не може бачити нитки. Ось-ось змій прочитає телеграму.
Але тут всі разом чують крик і переводять очі з змія на землю. Іде Федько. Іде і кричить. Він міг-би підійти тихенько, так що й не почув-би ніхто, — але Федько того не любив. Він ще здалеку кричить:
— Ану, гей там, давай сюди змія!
Буде однімати. Федько іде змія однімати.
Руки в кешені, картуз набакир, іде, не поспішає.
Але тікати і не пробуй, Федько усяку собаку випередить.
Хлопці починають швидко зсотувати нитки. Але що то поможе?
— Давай змія! — підходить ближче Федько.
Гаврик кривить губи і хмикає. Стьопка зблід, але хутко зсотує нитки, зиркаючи на Федька.
Спірка піднімає з землі камінь і кричить:
— Ану, підійди! Ану!
Але Федько навіть рук не виймає з кешень і таки підходить.
— Давай сюди змія!
Тут він уже виймає руки з кешені, бо Спірка затуляє собою Стьопку і піднімає руку з каменем. Але сам Федько каменя не шукає, він тільки дивиться за Спірковою рукою.
