— Зійдіть там з криги, хто лишній, — крикнув Стьопка озирнувшись.
Але в цей час один з хлопчиків подав Стьопці шворку звязану з поясів. Стьопка кинув її Федькові.
— Хватай, Федю! Хватай… Швидше, Федю, бо крига йде.
Федько протянув руку, але знов ухопився нею за лід.
— Не можу… — прошипів він, — руки не держать, упаду…
І раптом вхопив зубами за шворку, набрав повен рот, міцно стиснув зуби і мотнув головою, мовляв: «тягни!»
Стьопка, хлопці і дорослі з берега почали тягти Федька.
— Держись, Федю, держись, нічого… Ех, держись ще трошки! Браво!
Федько був весь синій од холоду і того, що держався зубами за пояс. Але, як тільки витягнули його на тверде, він став на ноги і почав швидко-швидко топати й махати руками. Вода лилася з нього, зуби йому цокали, але він на те не вважав.
— Нічого, не перший раз, я цеї зими три рази на льоду провалювався. Треба тільки бігати.
Але йому не дали побігати. Десь узялись папа й мама Толіні, а з ними мати Федька. Толя, побачивши їх, затрусився і з криком та плачем кинувся до них.
— Папочко!.. Мамочко!.. Я не винен, я не винен!..
Але папа й мама не дали йому говорити. Схопивши його під руки, шарпнули і потаскали додому.
Мати Федькова теж схопила Федька і так торсонула, що з того аж бризки посипалися.
— Додому, іроде! Ось я тобі покажу! — І знову так потягнула, що Федько мусів бігти за нею. Такою блідою й лютою Федько ніколи не бачив свою матір.
