А попереду батьки тягли Толю, який весь час спотикався, щось кричав і голосно плакав. Батьки йому щось одповідали і шарпали так, що Толі кілька разів спадала з голови шапка.
Раптом вони зупинились і підождали Федька з матір'ю.
— Він був на льоду? — грізно звернувся батько Толін до Федька. Федькові було дуже холодно, зуби йому не переставали стукати, все тіло боліло од шарпання матери, але він все-таки встиг помітити, що у батька Толіного аж слина запеклася на губах, а очі налились кров'ю. А Толя з жахом задирав голову то до мами, то до папи і жалібно говорив:
— Я не винен, я не винен…
— Мовчи! — крикнув до нього батько і знов повернувся до Федька:
— Був він на льоду?
— Був… — цокаючи зубами, сказав Федько.
— Неправда! Неправда! — ще жалібніше і з страхом забився Толя. — Я не хотів іти, а вони мене потягнули на річку. А потім Федько узяв і пхнув мене на кригу… Спитайте всіх… Я не винен…
Федько аж труситись перестав і подивився на Толю. А мати Федькова так і спалахнула:
— Ох, боже-ж мій! Та що-ж ти собі думаєш люципере ти! Та батько-ж з тебе три шкури здере, та він-же на тобі живого місця не оставить. Чом тебе чортяка не вхопила там у воді, ти, ідоляко!
І вона зо всієї сили ударила Федька по голові. Федько аж упав на одно коліно і закрив руками голову. Мати знов хотіла ударити його.
— Підождіть, Іванихо! — зупинив її батько Толін і підняв Федька.
— Встань… Чекайте, Іванихо… Я хочу спитати його… Федьку, я вірю тобі, я знаю, що ти ніколи не
