Перейти до вмісту

Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/225

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

брешеш, не бреши й тепер: говори, ти потягнув Толю на річку?

Федько трусився, коліна йому зігнулись і хилитались на всі боки. Він мовчав.

— Говори-ж, падлюко! — торсонула його мати.

Федько глянув на Толю, — той великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках і зупинялись в куточках рота. Толя машинально злизував їх язиком і все дивився на Федька з чеканням чогось страшного.

— Ну, говори-ж, Федьку! — нетерпляче сказав батько Толін.

Федько одвів очі од Толі, похилився і тихо сказав:

— Повів…

— І пхнув його на кригу?

— Пхнув…

— Паршивець-же ти! — крикнув Толін батько і сильно хляснув Федька по лиці. А потім повернувся до Федькової матери і сказав:

— Надіюся, що на цей раз чоловік ваш покарає його, як слід… Инакше, лучче очистіть мені квартирю.

Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толін батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матери, яка милувала вже і жаліла його.


А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько кашляв і облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко.

— Ага, бухикаєш, кашляєш, ідоле? — обзивалась од печи, мати. — Підожди, підожди, візьме тебе чорт… Ось нехай ще батько прийде та погріє ще ременем. Що, єсть жар?