було сміливо три рублі дати: трубохвості, масть чиста, носики — як пшеничне зернятко, в льоті — як пух. Навіть Микита вступився за чорнорябих:
— Ну-у, що-ж ти… — у ніс, гуняво, невдоволено протягнув він і заплющив очі.
Посмітюха помалу склав дулю, лівою рукою поміг мізинцеві на правій зробити другу, поклав цю двоїсту дулю на долоню лівої руки й підніс під самий ніс Васькові.
— А оце бачили?
Васько немов і не помітив дулі, і не глянув на неї.
— А ти хотів-би, щоб мій руб дурно пропав?
— Чого дурно? Давай на мій ножик. Як перекинеш — візьмеш ножик, не перекинеш — даси мені свого чорного м'яча.
— Тоб-то поверх рубля, що пропаде?! — скрикнув Задьора.
— Авжеж. Що-ж, я дурно рискую своїм ножиком? Яка мені користь, як він не перекине?
Де вже було таке нахабство, що Посмітюху треба було тільки брякнути об землю, видерти того паршивого його ножика й закинути в яр, — хай лазить, шукає за це аж до вечора. Але Васько спокійно взяв ножика, який Посмітюха вийняв з кешені, обдивився його і спитав:
— Скільки-ж ти дав за нього?
— Два з полтиною. Ти що собі думав? З костяною ручкою, крендель ти.
Ціна йому і з ручкою, і з Посмітюхою разом була гривеник, не більше. Задьора так і сказав це.
Але Васько помалу крутив того ножика в пальцях та й крутив. А губи стали тоненькі, сірі очі гострими, сам увесь зробився червоний, як його волосся, і весь час сопів носом. Е, значить, уже його здорово роз-
