сердився. Він підстрибнув (бо був дуже низенький проти Посмітюхи), насунув тому картуза на самого носа й крикнув:
— Тю-лю-лю!
Так співають посмітюшки у степу.
Посмітюха одсунув кашкета й брикнув ногою на Задьору, — битися він ні з ким не брався, бо був дуже слабосилий, хоч і вищий за всіх; він тільки одбрикувався, одмахувався, а мстився язиком. Але Васько знов почервонів. На носі й над бровами йому виступив дрібненький піт. Він тісно стулив губи й засопів носом. А це вже знак поганий був.
— Ну, а що, як перекину? — хмуро дивлячись просто на Посмітюху, раптом сказав він. І знов стулив губи.
Посмітюха ніби злякався й аж присів на довгі свої ноги.
— Ой, не перекидай! Що ти робиш?!
— А давай об заклад, що перекину!
Васько говорив уже так, що Посмітюха пильно зиркнув на нього.
— Давай, — сказав він завзято й аж кашкета на потилицю одсунув. — На що?
— На твоїх чорнорябих…
Посмітюха од здивовання аж перехилився весь до Васька й витяг до нього тонку в синіх жилках шию.
— Я-як? На моїх чорнорябих?!
— Атож. Перекину, — пропадуть твої чорнорябі. Не перекину — пропаде мій руб.
Посмітюха одкинувся назад.
— Та за мої чорнорябі, по-твоєму, більше рубля не можна дати?!
— А ні.
Тут Васько вже трохи скривив душею: вся вулиця знала, що за такі голуби, як Посмітюшині, можна
